Яничари
Знову дзвонять у церквах
І вогні палять,
Це татари наступають
Вся ординська рать.
Звідти з півдня наступали
Від Чорного моря,
Приносили біль страждання
І багато горя.
Перелякані краяни
Усе залишали,
Кусок хліба і дитину
Лиш з собою брали.
Якщо ліс був не далеко
У ньому ховались,
Якщо річка пропливала
То в воді скривались.
Та прудкі турецькі коні
Швидко доганяли,
А нагострені шаблі
Нещадно рубали.
Найжорстокіші були
Саме Яничари,
Хто ж Вони оці вояки
Наші чи татари.
На татарів не похожі
Сині очі мають,
Ніби справжні – українці
Лиш мови не знають.
Їх маленькими дітьми
Турки забирали,
І в полоні лиш вбивати
Кожен день навчали.
Виростали вояки
Без племені – роду,
Виступали із Батиєм
Проти рідного народу.
Вже татари в Станіславі
На північ прямують,
Через день чи півтора
Взяти Буськ планують.
Цю новину з Станіслава
Гінці передали,
Потаємними стежками
На конях дістались.
Люди зразу все ховали
Що можна сховати.
Щось у землю закопали
Винесли із хати.
Бо татари в цих краях
Коли приходили,
Лиш за Буськ до тих лісів
Завжди доходили.
Бо їх коні степові
По степу ганяли,
А у хащах лісових
Геть всього боялись.
Тож вони завжди під лісом
Табір розбивали
І у села що кругом
Звідти наступали.
Так відбулося й тепер
Татари дістались,
І в селі що коло лісу
В Грабові остались.
Біля церкві всіх коней
Вони годували
А для хана на горбочку
Шатро будували.
І почали жах творити,
Кляті вороги
Убивали , грабували
Всі обходили двори.
Інша група яничарів
Чекати не стала,
А по березі ріки
Волиці дісталась.
Там на острові край річки
Монастир стояв,
Часто люди там ховались
Коли ворог наступав.
Так було і цього разу
Вороги стіною стали,
Святу церкву й монастир
В облогу узяли.
Стрілами з вогнем почали
На острів стріляти,
Щоб будівлю запалити
І людей дістати.
Огорожа загорілась
І трава горить,
Люди пробують гасити
Дорога тут кожна мить.
І тоді старі монахи
Щиро помолились,
Взяли образ чудодійний
Й на дворі спинились.
Образ матері Ісуса
Пречистої Діви,
Поставили на камені
Де летіли стріли.
І Пречиста захистила
Свої вірні діти
Стріли стали повертатись
І назад летіти.
І побачили це чудо
Турки і татари,
Припинили вмить стріляти
Побоялись кари.
Відступили до села
Стали грабувати,
Хто лишився ще живий
Мечем убивати.
Білий вершник на коні
У двір залітає,
Пильно дивиться в вікно
Коня зупиняє.
А якраз коло вікна
Ще цвіла калина
Там вдова самотня жила
Звали Катерина.
Вибігає і ридає
Плаче Катерина,
На мить глянула у гору
І впізнала сина.
Не вбивай мене синочку
І не спалюй хати,
Бо я тебе породила
І я твоя мати.
Зупинився Яничарин
Руки затремтіли,
Ніби навіть на очах
Сльози забриніли.
Видно серце підказало
Не треба вбивати,
Бо якраз перед тобою
Твоя рідна мати.
Він зіскочив із коня
Шаблю заховав,
Заспокоїв Катерину
Лагідно обняв.
Щось шепоче по татарськи
І не розуміє,
Навіть слово моя мама
Сказати не вміє.
Катерина промовляє
Лишися Іване
І для неньки України
Ще воля настане.
Не лишився ... повернувся,
До воріт подався,
Лиш мішок з татарським зіллям
На сходах остався.
Посадила зілля це
Бідна Катерина,
Доглядала його ніжно
Як рідного сина.
Розрослось його багато
У нашому краї,
Називають ще «сівар»
Його кожен знає.
З тих часів існує звичай
На Зелені свята,
Застеляти ним підлогу
І стежку до хати.
Це на згадку про Ісуса
Розкидали гілля,
А на згадку про Івана
Лиш татарське зілля.
12.03.2016
М. Конц
Немає коментарів:
Дописати коментар